Сестрам Францисканкам Слугиням Креста, опекающим незрячих, с уважением посвящаю…
Тропинка святого Франциска
Нехожена, камениста,
Ранят кусты тернистые
Того, кто по ней идет.
Но каждая капля крови
На остром шипе терновом
Силой любви Христовой
Розою расцветет.
Тропинка, ведущая в горы…
Тут мало пустых разговоров.
Подъём опасный, суровый
Страшен для робкой души.
Но тот, кто идти решится
Пусть временных благ лишится
Не перестанет стремиться
Горных достичь вершин.
Он знает: его ожидает
Страна, где мир обитает,
Где на траве сияет
Жемчужинками роса…
И он, позабыв про беды,
Войдет чрез врата рассвета
В сияние Вечного Света,
В радостные Небеса.
Комментарий автора: Украинское название ордена сестер, упомянутых мною в посвящении – «Сестри Францисканки Служебниці Хреста» но больше они известны как сестры Розы Чацкой, и называются так в честь монахини, основавшей это направление в францисканском движении. Основное призвание сестер – опекать незрячих и слабовидящих людей. Их орденские дома на Украине расположены в городе Житомир и в селе Старый Скалат (Тернопольская область). В наши дни, когда все склоняется к номинальности и показухе, эти скромные монахини удивили меня своей посвященностью и жертвенностью, а также верностью францисканским традициям. Пребывая под впечатлением от того, что я узнал про их жизнь и служение, я написал этот стих.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
